Олег КОРОТАШ: «ВИ ДУМАЄТЕ, ЩО УКРАЇНСЬКА МОВА ЗЛЯКАЛАСЯ ЯНУКОВИЧА?..»

 

    Надходить інформація - «швидка» забрала з-під Українського дому в столиці чергового протестувальника. Невеличка група чи то відчайдухів, чи просто порядних людей, тут, у столиці продовжує протестувати проти так званого мовного законопроекту – документу від режиму, покликаного загнати українську мову на кухні. На місцях, в регіонах, протести захлинулися – всі знають, як не в переносному, у буквальному розумінні силовики ламали у Черкасах руки пікетувальникам.

    Права використовувати в українській державі українську покликаний боронити «Комітет 300». Триста осіб, серед яких голова Спілки письменників з російським прізвищем й колишній голова – з українським; класичний, назавжди, голос України Ніна Матвієнко й улюбленці молоді з популярних гуртів на псевдо Фоззі та Фома; кримськотатарський  телеведучий; вчений з  Інституту юдаїки; політологи, правники, актори, танцюристи, директор  державного підприємства з Дніпродзержинска, трохи нардепів з не найгірших, поети… Я не перераховую прізвищ, навіть якщо хтось і образиться.

  Впевнена, що нормальне існування української мови та цивілізоване ставлення до мов національних меншин, а не такі ось закони - можливі лише тоді, коли ми усунемо від влади нинішній режим. Виборювати у нього щось «по кусках» інколи треба, якщо «кусок» занадто пече. Але…

   Точиться не занадто яскрава боротьба. А мова собі живе, як і годиться – в оселях, на вулицях, із смачними вкрапленнями у вигляді регіональних особливостей. А ще мова живе у віршах.

  Люблю вірші Олега Коротоша. Українського поета сучасності. Якщо можна так висловитися про 36-річну людину - молодого поета.  Він є популярним. Не тому, що ви бачите його у президіях, чи у певних радах, де митці сьогодення вимушені популяризувати себе й…заробляти на прожиття. А тому, що його свіжа чергова книжка «Поет без імперії» купується тими, хто хоче українських віршів. І поїздка з презентації книги збирає зали у різних регіонах країни. І світлі дівчатка надсилають на його сторінки в Інеті свої малюнки на тему римованих, чи неримованих рядків.

  Зустріла поета на мітингу біля Верховної Ради. Потім, неодноразово, під час виступів біля Українського дому. Довідалася, що він член «Комітету 300». І вирішила – запитаю його думку про місце митця у сучасній, небезпечній й огидній веремії життя країни. Врешті решт, з перших вуст, про те, чи я права, коли раз по раз із іронією кажу «інтеліХенція».

   Наш діалог багато у чому не влаштовував мене. Навіть фраза – «погоджуюся на інтерв»ю за умови, що у вступі не буде махрової ідеологічної пропаганди» - видалася неприємною. А що, під три чорти, є «не махровою»?! Але усе це є доказом – інтерв»ю «не гримували». Так думає представник творчої інтелігенції. Цікаво?

   Отже, в гостях  voronz.in.ua поет Олег Короташ.

Ви мало не відібрали в мене свіже, випадкове фото, на якому виступаєте під Верховною Радою поряд із знаними політиками. Невже політика – апріорі нечисте явище, до якого не мав би близько підходити митець?

- Йдеться про фото зроблене з мого виступу на мітингу 5-го червня під Верховною Радою проти мовного закону. Скажу, що мені дійсно не подобається перебувати поряд із політиками, бо тіпає від того формату, у якому це все відбувається в Україні. А бачити себе на спільній із ними фотографії…ну для мене це вже занадто. Знаєте, були приклади митців-політиків – Данте, Гавел, певною мірою Макіавеллі, поза тим – це радше виняток із правила. Я не можу зрозуміти, що робити поетові в українському Парламенті. Єдиною політичною посадою у світі, котру обіймають поети, – це посада «поет-лавреат»: у США – із 1985 року її було затверджено законодавчим актом Конгресу, а у Великобританії, якщо не помиляюся – із 1790 року. Але, як розумію, там виконувані поетами функції дещо інші, не зовсім законотворчі у юридичному сенсі. Поет мусить писати вірші, робити це добре і таким чином впливати на суспільство. Парламент цьому не місце.

У Варшаві, на цвинтарі, де упокоїлися вбиті під час національного повстання проти російського царату, є буквально «майдан» могил, у яких – поети, музики, художники. Ви вважаєте, що вони мали б не лізти туди, де летять кулі, а краще лишитися з Музами, й створити щось гідне свого народу, а не битися?

- А тут якраз навпаки – там де літають кулі і можуть бути митці. З багатьох причин. І це десяте питання: чи з пером, чи з автоматом. Як мінімум тому, що війни не трапляються просто так, і як максимум – це колосальний екзистенційний прорив для свідомості митця. Я переконаний, що написати «Старий і море» зміг би виключно письменник, котрий був на війні. Означу – на Громадянській війні. Подивімося так: боротьба рибалки і риби – це як прю між двома снайперами, якщо хочете. Не кажучи вже про те, що таке глобальне проникнення у душу природи, моря, можливо тільки після споглядання прірви, у нашому випадку – достатньої кількості смертей… А якщо мова йде про захист власної країни, тут навіть питання не буде – бо є позиція громадянина.

Добре, кулі в нас нині не свистять. Це дійсно добре. Але чи не здається Вам, що сучасна українська інтелігенція, зокрема, й творча, могла б відігравати більшу роль у нелегкий час протистояння країни злочинному режимові. Я оминаю високі слова, але тим не менш,де воно, щось на зразок сукупної совісті нації? Якщо сукупної – це не «парад», не хтось себе сватає у совість, а просто додає й себе до явища. Якщо так, то який механізм участі інтелігенції Ви бачите?

- Перепрошую, а хто сказав, що це добре – коли кулі не свистять? Розумієте, історію і держави творили війни, а не пасивне споглядання обабіч. З іншого боку – є сучасні реалії, якщо вже говорити «про роль інтелігенції» чи «сукупну совість нації». Це усе є дуже складно. Споглядаючи, що творять українські митці, хочеться більше сказати про «сукупну антисовість нації». А частина із них, після сказаного ними, виглядають просто покидьками. У тій чи іншій мірі. В Україні є феномен Сковороди, а є також і звичайнісіньке холуйство у середовищі митців. Усе це у питанні ціни. Отримавши незалежність певна кількість наших в лапках «інтелігентів» втратили здоровий глузд. Коли мені надійшла пропозиція від Олеся Донія долучитися до «Комітету-300», то я йому відповів, що захист мови – це єдине, що може мене поєднувати із енними персонами, вже залученими до цієї справи. Цьому є причина: вважаю, що будь-які сепаратистські висловлювання з боку публічних людей, якими є письменники, вже частково спричинилися до розконсолідування нації. А що ми з вами хотіли: після того, як Андрухович зі Шклярем базікали про від’єднання частини українських областей, то аби Донбас і Крим по тому приїхали захищати українську мову?.. Скажу, що наші сучасні письменники просто проїхалися бульдозером по кісках українського Розстріляного Відродження і поетів пізнішого часу, закатованих імперією, убієнних за цю країну. А тут такі розмови… І це ви назвете «совістю нації»? Хоча, у випадку Василя Шкляра, думаю, він сам іще не усвідомив вагу роману який написав. Це рідкісний випадок того, коли твір виявися крупнішим власного творця.

Популярний музикант Олег Скрипка нещодавно публічно проголосив: я завжди хотів співпрацювати із владою. Він організовував фестиваль «Країна мрій», і таким чином дякував нинішньому  режимові  за певне сприяння. Фраза пролунала якраз на тлі україножерського мовного закону, та й взагалі всіх, у тому числі, економічних екзерсисів нелегітимного режиму, спрямованих на знищення країни. А локальний фестиваль – відбувся. Я не боюся різких визначень, таку позицію називаю колаборантством. Що скажете Ви?

- Без коментарів. Запитайте про це в Олега Скрипки. Думаю, що це ціна, котру він платить за проведення «Країни мрій».

Тоді більш конкретне запитання. Ви б заплатили ціну співпраці з нинішньою владою за можливість проведення фестивалю української поезії?

- А навіщо узагалі про поетичний фестиваль домовлятися із владою? Це означатиме, що хтось постійно втручатиметься чи цензуруватиме учасників. А беручи до уваги якісний склад авторів у такому фестивалі, як я собі це уявляю, то спроба домовитися із чиновниками би просто закінчилася забороною проведення. Гадаю, що наразі поезія чи не єдиний жанр в українській культурі, котрий ще не причесаний «продюсерським» гребінцем.

Ваш тур з презентації книги – це поїздки усією Україною. Схід, Захід, Південь, Північ, не вперше ви збираєте аудиторії так. Ваше враження: Україна реально, а не у виступах тих чи інших політиків, є нецілісною країною, роз’єднана культурно, ментально? Якщо так, яким чином географічно пролягають уявні кордони?

- Давайте не будемо плутати етнічні особливості із розумінням держави. Значна частина російськомовних регіонів формувалася завдяки стратегії розвитку Радянського Союзу, і я не хочу, аби совок нині диктував розвиток України. Це надто просто і надто зрозуміло. Для тих, хто не розуміє запитаю: ви читали Конституцію України, знаєте що це таке?

А мовно – країна роз’єднана конкретно, «покордонно»?

- Є громадяни, котрі розмовляють українською, російською, лемківською, румунською тощо, до чого тут слово «роз’єднаність». Це проблема держави, що немає взаєморозуміння, і це проблема молодого суспільства, вихованого саме попсовою літературою, і котре не йде захищати мову, а напихається кількасот тисячним натовпом у футбольні фанзони.

І до речі, чи реально навіть сатрапськими діями того чи іншого владного механізму знищити мову?

- Нереально. Невже Ви думаєте, що українська мова злякалася Януковича? Це смішно. Різний масштаб явищ. Хочу сказати, що захист української мови – це не захист лексики чи морфології, це захист живих людей, котрі через зміну законодавства опиняться перед апаратом державного примусу. Я це називаю мовною корупцією. На прикладі – це те, що прикриваючись регіональним статусом іншої мови, зацікавлені чиновники зможуть відверто репресувати носіїв української ідеї – насамперед вчителів, істориків, а також дошкільні навчальні заклади. Людей просто звільнятимуть із роботи, якщо вони не прогнуться, не відмовляться від власних ідеалів – у наслідку – це втрата сім’ями засобів для існування. Не кажучи вже про те, що в межах десятиліття відбудеться глобальне зросійщення. У даному випадку хочу сказати, що холуями виступають вже не митці, а політики та зацікавлені бізнесмени. Вони є відвертими холуями Російської імперської політики.

…А навпаки, на державному, чи організованому громадському рівні – мову підтримати?

- Та це дуже просто. Достатньо виявити бажання. Скажімо, ви багато бачите на телебаченні виступів живих поетів? Натомість низькопробна і скалічена попсою мова.

Якщо можна, від локальної теми мови повернімося до більш глобальної – ролі того, що прийнято називати інтелігенцією. Ганебне й небезпечне «противсіхство», яке ніби дарує особливо розумним таку собі башту із…ні, не слонової, свинячої кістки багато у чому породжено позицією, вибачте, професійних інтелігентів.  Навіть зараз, після двох років яничарського блюзнірства, нічого не змінилося? Країні доведеться знову мати справу з цією п’ятою колоною, чи як на Ваш погляд?

   - Сьогодні маємо події під Українським Домом у Києві. Насамперед, хочу сказати, що після подій у Далласі 1963 року, я не вважаю дієвим заходом саме голодування. Це не засіб зламати систему. Бо тут є математика. Розумієте, кількісний склад людей, що прийшли скажімо 4 липня і відборонили проти «Беркуту» споруду УД є незрівнянно меншим від кількісної вертикалі економічно-політичного апарату, котрому Янукович зобов’язаний приходом до влади, і перед котрим мусить чогось дотримуватися… Вибачте, але невже ви думаєте, що десяток голодуючих вплинуть на владу, якщо вони не змогли вплинути навіть на власне суспільство. Щось я не бачу серед голодуючих увесь склад Шевченківських лавреатів, кількатисячний склад Національної спілки письменників України, спілки художників, журналістів… А де вчителі, лікарі, шахтарі?.. Навіть до нації не змогли достукатися і тому не достукаються до Януковича, у котрого, до речі, інші проблеми. Україні у світовій спільноті відведена роль сировинно-споживацька. Метал-вугілля-телешоу-кока-кола. Не більше. Мені дуже шкода, що саме письменники піддаються на ці неукраїнські діла, від котрих тхне глобалізацією по обидва боки Дніпра. Скажу ще одне: якщо в Україні опозиція не може об’єднатися – значить її не існує. У нашій країні можливий лише один шлях глобальних змін – силовий. Але цього не буде, бо суспільство виховане на Подерев’янському є духовно неспроможним до зрушень суспільства вихованого на віршах Василя Стуса. Я пишу вірші і вірю, що мине два-три покоління.

  Вибачте за прохання уточнення, я не поет, а журналіст. Який шанс змінити ситуацію на краще є у країни сьогодні, а не через покоління? І чи вбачаєте місце творчої інтелігенції у нинішній боротьбі проти режиму – за здоровий глузд?

- Вважаю, що шансу немає жодного. Бо без втручання суспільства у ситуацію, що склалася, така боротьба просто втрачає сенс. Митці у різний спосіб можуть боротися із владою. Скажімо внутрішньою самоізоляцією, як Ліна Костенко чи Ігор Калинець, кпинами і глузуванням, як Лесь Подерев’янський, спробами глибокого аналізу вправити суспільству мізки, як це робить Мирослав Попович… але, знаєте, людям не потрібні живі герої. Народу потрібні пам’ятники, бо вони, так би мовити, не ходять до туалету і тому можуть слугувати моральними еталонами. Ми ж не заставимо натовп слухати певну музику, читати певну літературу, чи навчити любити і знати власну історію. Наші дівчатка можуть ридати від фільму «Хоробре серце» про Вільяма Воллеса у виконанні Мела Гібсона, де той очолює героїчну боротьбу шотландського народу, але покажіть мені будь-ласка панночку, котра ридатиме за наслідками Полтавської битви і поразки Мазепи… У цьому і суть явища. Ми живемо у косметичному суспільстві, де толерантність і терпимість пропагована світовою псевдодемократією перефарбувала наших чоловіків на жінок. Можливо, що у цьому є і заслуга християнської культури, де відредагована продажними попами ідея Нагорної Проповіді перетворює нас ще із дитинства у рабів Божих. Дуже сумніваюся, що ідея віри полягає у рабстві, і так само дуже сумніваюся що ідея свобод полягає у громадянській покорі. Будьте певними, що ця влада семимильними кроками штовхає нашу спільноту взятися до зброї.

Розмову вела Вікторія АНДРЄЄВА

На фото: Олег Короташ крайній з правого боку.