«ВІЙНА ДИСКУРСІВ» АБО ПЕРШІ УРОКИ АТО

 Олексій Шевченко

Є відоме прислів’я: «Каждый мнит себя стратегом, видя бой со стороны». Я добре розумію той факт, що не можу в повній мірі аналізувати перебіг АТО, її стратегію та можливі наслідки як фахівець та внаслідок браку інформації. Але не можу не висловити свою точку зору як політолог стосовно перших кроків Антитерористичної Операції, яка, на мою думку, з самого початку іде в хибному напрямку. Звідки такий висновок? Дивіться самі. Вчора ми отримали перші переможні реляції АТО у Краматорську: відбито аеродром, і цей факт був оценінеий як перша маленька перемога. Однак вже сьогодні оптимізму трохи поменшало. Операція іде, але згідно інформації від керівника цієї операції В.В. Крутова (людини, яку я глибоко поважаю і професійні якості якої не викликають жодних сумнівів) «кількість російських диверсантів постійно збільшується». В Донецьку продовжуються захоплення адмінбудівель та харківський «Оплот», що стоїть за цими діями висуває свої вимоги та ультиматуми. У Слов’янську продовжують хазяйнувати російські спецназівці та сепаратисти. Навіть у контрольованому Краматорську бойовики шантажують військових та погрожують їм у разі виходу за межі аеродрому.

Які підсумки випливають з наведених фактів? А вони мають наступний вигляд: а) поки що результати АТО більш, ніж скромні; б) росіяни набагато більш підготовлені до диверсійно-терористичного вторгнення, ніж українці до його відбиття (і це пов’язане з тим, що зазначена операція готувалася Росією далеко заздалегідь); в) сепаратисти зовсім не бояться українських військових та продовжують нарощування своїх дій так, нібито українських БТРів, танків та спецназу в регіоні і не існує. Звідки випливає така сумна картина, яка, аа мій погляд, не має перспектив поліпшитися, якщо українська влада не змінить своєї підкреслено ненасильницької, «толстовської» стратегії. Повторюю, ця стратегія приречена на повний провал та крах.

Теоретичні підвалини такої ненасильницької, пацифістської стратегії озвучив сам Василь Васильович Крутов, який на прес-конференцїї сказав, що, незважаючи на те, що «нам протистоять російські військові з високою професійною підготовкою», метою АТО не є помста, не є позбавлення здоров’я чи життя. Інакше кажучи, цієї метою є «точкові удари» та стримування агресії. У мене не повертається язик критикувати гуманістичні передумови такої позиції (більш того, я з ними повністю погоджуюся), але я дозволю собі не погодитися зі стратегічними передумовами такої ідеології, яка повинна бути основою проведення спецоперацій зі знешкодження терористів, але яка є програшною за умов військового вторгнення. На цьому я зупинюся трохи пізніше, а зараз зверну увагу на те, що винесено у назву статті – на «війну дискурсів».
Ознаки такої війни особливо показові напередодні чотирьохсторонніх консультацій, намічених на 17 квітня у Швейцарії. В цьому контексті можна стверджувати, що офіційні висловлювання, які з’являються, як з боку України, так і з боку Росії, є елементами пропаганди та інформаційної війни, розрахованої, в основному, на західних політиків. Стисло ці дискурсі мають наступний вигляд.

А. Дискурс Путіна. Він полягає у твердженні, що на Сході України мають місце «мирні протести» громадян, які повстали проти фашистсько-бандерівського керівництва України, яке нехтує правами російської та російськомовної спільноти. Їх вимоги полягають у негайному запровадженню федералізації та статусу російської мови в якості другої державної. Зіткнення проукраїнських та проросійських сил подається як початок «громадянської війни», а запровадження АТО – як неправомірне використання сили проти «мирного населення». Ця позиція відстоюється в постійних телефонних перемовинах Путіна з Меркель.

Б. Дискурс української влади. Ця пропагандистська схема була озвучена на сьогоднішній прес-конференції Арсенія Яценюка, який використав ключове слово – «тероризм», що інспірується Російською Федерацією. Напередодні зустрічі консультацій у Швейцарії, Яценюк закликає РФ «засудити тероризм» та припинити допомогу сепаратистам.

Таким чином, ми маємо дві несумісні між собою інтерпретації явища, які і обумовлюють «війну дискурсів», певний театр із слів, показаний, в основному для західного глядача. При цьому Путін прекрасно розуміє, що Меркель йому не вірить, але продовжує городити пропагандистську ахінею. І Меркель розуміє, що Путін розуміє її ставлення до офіційної позиції Кремля як геббельсівської брехні. Але обидва роблять вигляд, що спілкуються «на повному серйозі». Коли Яценюк висуває росіянам умови «засудити тероризм», він прекрасно розуміє, що вони не можуть це зробити за визначенням, оскільки самі є його основною причиною. І Путін прекрасно розуміє, що Яценюк це розуміє, але словесна вистава продовжується, бо дипломатичні ігри потребують від їх учасників ламати комедію та видавати себе за дурників.

І розуміння того, що все це не більше, як комедія (на жаль, з можливими катастрофічними наслідками), народжує третій тип дискурсу, який поки що озвучує меншість коментаторів та експертів, але який набирає силу.

В. «Називати речі своїми іменами». Згідно цієї лінії аналізу, в Україні відбувається на поодинокі терористичні акції, а повномасштабна агресія з боку північного сусіда. Ця лінія притаманна деяким експертам (як військовим, так і експертам-політологам), які не просто констатують ситуацію, а в буквальному сенсі слова, б’ють на сполох, оскільки час спливає, а будь-яке запізнення з боку України, дійсно, «смерті подібне». 

Наприклад, вона чітко представлена у статті С. Шинкаренка «В чому є ризики провалу антитерористичної операції» («Хвиля», 15.04.14). В цій статті автор чітко зазначає: «Вся проблема в тому, що неправильно кваліфіковано ситуацію. Події на Донбасі намагаються кваліфікувати як тероризм, хоча це не тероризм, а війна. Специфічна, але війна. АТО – це правоохоронна операція, а в умовах війни потрібно проводити повноцінну військову операцію з дотриманням всіх вимог, які висуваються до військової операції».

Аналогічної думки дотримується такий авторитетний журналіст, як Юрій Бутусов, який в статті «Прийшов час діяти» (Цензор.нет, 16.04.14) аналізує ситуацію в схожих термінах: «Там, де діє армія, поліцейська операція неможлива». Дуже влучними вважаю його думки про те, що проти диверсантів потрібно вживати жорсткі та симетричні диверсійні дії, які руйнують його техніку та живу силу. (Від себе додам, що така позиція є більш адекватною, ніж стратегія АТО на «гуманізацію» спецоперацій по відношенню до противника). І можна повністю погодитися з його резюмуючим висновком про те, що «інший варіантів, крім військової операції вже нема». (Останнє слово повторюється ним великими літерами – «НЕМА»).

Серед політиків цю інтерпретацію відстоює лише Юлія Тимошенко, яка прямо сказала, що все, що відбувається, не підпадає під визначення «тероризму», а є війною, яку Путін здійснює проти України. І саме тому, основний висновок полягає у тому, що абсурдно вести будь-які перемовини з загарбниками, що на військові дії потрібно відповідати повномасштабною військовою операцією, а не точковими ювелірними антитерористичними операціями. Вона теж вважає, що «рахунок іде на години», і її ініціатива створювати рух Народного Ополчення, і правильною, хоча й можливо теж запізнілою відповіддю на російську агресію.

Виникає питання, чому українська влада не йде на повномасштабну військову операцію, хоча експерти в один голос закликають її до цього. Той факт, що на сьогоднішньому засіданні ВР навіть на ставилося питання про введення надзвичайного стану говорить за те, що вона й не збирається її запроваджувати. Замість цього декларується обережна, точкова та «багатоетапна», за словами В. Турчинова, операція. (Цікаво тільки, хто дасть Україні проходити всі ці «етапи», коли вторгнення стрімко нарощується, і ми приречені запізнюватися та відставати від Росії на декілька кроків).

Ще раз повертаючись до причин такої позиції, можемо припустити, що владою рухають наступні мотиви:

1) напередодні гіпотетичної чотирьохсторонньої зустрічі у Швейцарії влада в черговий раз хоче продемонструвати своє миролюбство та бажання вирішувати проблеми шляхом переговорів та «деескалації конфлікту»;

2) українські владні очільники сподіваються на те, що світова спільнота залякає росіян черговими санкціями та «суворо засудить» їх агресію, що зупинить їх подальший наступ;

3) існують побоювання, що жорсткі дії з українського боку, викличуть негайне введення російських військ на територію України.

Всі зазначені гіпотетичні мотиви браку рішучості, відсутності «волі-до-спротиву» та якоїсь всеохопної імпотенції влади мають на меті досягти результатів «малою кров’ю» та запобігти повномасштабної російської агресії та «гарячої війни». Але останні повідомлення про плани Кремля («вбити 100-200 чоловік та ввести російські танки на територію України») говорять за те, що ця агресія все рівно відбудеться, але внаслідок втрати часу та ініціативи ресурсу захисту у України буде ще менше, ніж зараз, і влада отримає не тільки війну, але й «ганьбу і війну». (Цю фразу Черчилля часто цитували в наших ЗМІ, але політика влади робить її весь час актуальною).

… Вчора мав розмову з моїм колегою-політологом, який сказав приблизно наступне: «Ситуація потребує жорстких дій. Якщо диверсанти захоплюють адмінбудівлю, треба не вступати з ними в переговори, а запустити туди крилату ракету і перетворити цю будівлю на попіл. І не буде з ким вести переговори». Ця думка виглядає дуже радикальною та аж ніяк не гармонує зі стратегією «збереження життя та здоров’я окупантів». Вона виглядає дикою для пацифістського стилю реагування, в болоті якого Україна тоне все більше і більше. Але вона чітко демонструє відмінності між АТО і військовою операцією і, можливо, в ситуації, коли на кону стоїть саме виживання нашої держави, в наведеній думці є хоча б доля істини?

Олексій Шевченко, voronz.in.ua