ВІЙСЬКОВА СТРАТЕГІЯ ВЛАДИ НАПЕРЕДОНІ ВІЙНИ: «КРИМСЬКИЙ ГАМБІТ» ЧИ ПОВНА БЕЗПОРАДНІСТЬ?

Олексій Шевченко

Новини з кримської «гарячої точки», які ми отримуємо в режимі он-лайн, ставлять нас перед природним запитанням: «Що взагалі відбувається»? Інколи виникає враження, що кожне повідомлення про чергове захоплення пограничного пункту, черговий обстріл українського літака, чергове просування кримською територію російських військ, їх нахабне облаштування на цій території зі створенням своїх КПП, мінуванням полів є актом якогось державного мазохізму. На тлі цих дій призиви до «мирного врегулювання», до «нереагування на провокації», до «політичного вирішення конфлікту», безкінечні та безплідні для свідомості агресорів демонстрації виглядають як знущання над самим собою. Навіть для пересічного громадянина є очевидним, що стратегія Ганді та лише морального спротиву інтервенції не спрацює, і росіяни будуть послідовно просуватися територією України аж допоки їх танки не пройдуть Хрещатиком. Лише однією громадянською гідністю українських військових не зупинити ці танки, і це очевидно навіть людині, яка не розуміється на військовій справі.

Кожному українцю зрозуміло, що заборона Верховної Ради стосовно референдуму в Криму та про притягнення Константінова та Аксьонова до кримінальної відповідальності є просто деклараціями, які мають сенс скоріш для місцевого «споживача» та для західних країн, але які абсолютно недієві для організаторів російського вторгнення. Всі розуміють також, що американці та вояки НАТО не будуть воювати з росіянами замість українців. Вони обмежаться в кращому випадку санкціями і залишать нас наодинці з підступним та страшним ворогом.

Хоча зараз вважається неетичним критикувати нову українську владу, однак не можу не сказати, що її стратегія дуже нагадує «політику страуса». Ця політика вже призвела до втрати дорогоцінного часу, а подальше продовження такої політики є просто «смерті подібне». Крім асоціацій зі страусом, я згадав геніальну п’єсу Макса Фріша «Бідерман та підпалювачі», актуальність якої на жаль не зменшується. Нагадаю сюжет цього твору, який є памфлетом проти громадянської пасивності та умиротворення агресорів. Якоб Бідерман, пересічний громадянин дуже обурений діями підпалювачів, які чинять свої дії у місті.

Але одного разу два підозрілі типи приходять в його дім та починають поводити себе як хазяї. Бідерману незручно вигнати цих незваних гостей в шию і щоб не здатися не гостинним він пропонує їм вечеряти з ним. Коли наступного дня вони вносять у дім каністри з бензином, хазяїн вважає це жартом та робить вигляд, що нічого не відбувається. Поступово цих каністр стає все більше, але поведінка Бідермана не змінюється. Вважаючи ці дії за гру, він сам дає бандитам сірники, які спалюють не тільки його дім, але й все місто. Показове закінчення цієї п’єси: у пеклі Бідерман так і не зізнався у своїй провині і продовжував вважати, що все зробив правильно.

Аналогія з п’єсою Фріша є невипадковою, оскільки асоціації у зв’язку з поведінкою Путіна спрацьовують саме в цьому напрямку. (Не дивно, що стаття про російського Адольфа Путлєра в німецьому журналі «Шпигель» має назву «Підпалювач»). На жаль, стратегія української влади мені нагадує поведінку Бідермана. Знаючи, про плани кремлівської верхівки, вона нічого не зробила для того, щоб попередити агресію та ускладнити її проведення. Інакше кажучи, вона не діяла на випередження тоді, коли це було можливо та необхідно. З самого початку захвату кримського Парламенту «невідомими», силовики були зобов’язані надіслати десант та спецпідрозділ «Альфа», щоб блокувати бандитів та заарештувати заколотників. Вона цього не зробила у примарній надії, що російський агресор зважить на миролюбну поведінку українців та зупиниться. Далі, коли російські військові продовжували поводити себе як підпалювачі з п’єси Фріша, влада успадковували поведінку Бідермана, кинувши на призволяще українських солдат та офіцерів, давши можливість їх локалізувати в казармах та вивести з активної гри на півострові.

Логіка була така: не треба «піддаватися на провокації». Ця логіка діяла і тоді, коли з російського боку почалися насильницькі дії стосовно українських солдат та навіть почали стріляти в їх бік. Весь світ аплодував їх стійкості та гідності, але це не завадило росіянам окупувати весь півострів та впритул підійти до континентальної України. Відповідати не наважувалися, оскільки це могло розлютити агресора та політика його умиротворення продовжувала діяти. Ми не змогли навіть відключити російські канали, які ведуть інформаційну війну та кидають на нас тонни геббельсівського лайна. Мовний закон Ківалова-Колесніченка також побоялися відмінити, бо це також могло б викликати невдоволення нападників. Зараз відбувається фактичне захоплення владних установ у східних регіонах російськими силами та вимоги приєднання до кримського рефрендуму 16 березня стосовно входження регіону до складу Росії. І знову влада нічого робить для запобігання та жорсткого покарання сепаратистів.

І ось Крим є практично втраченим, і українці мають лише моральну перевагу за умов територіальної втрати. І знову виникає питання: «Що це було»? Можливо, інформація, якою володіли українські військові спеціалісти, підштовхувала до «здачі» Криму, оскільки на тодішній стадії конфлікту українська армія програла б у відкритому двобої. Припускаючи, що ця здача була своєрідним «кримським гамбітом», знову ж таки хочеться запитати: «Що влада та командування Генштабу збирається робити далі в ситуації, коли війна вже проголошена»? Ми пам’ятаємо, що з перших кроків російської агресії О. Турчинов заявив про тотальну мобілізацію та про приведення української армії у стан повної бойової готовності. Але далі очільники держави фактично зникли з телевізійних екранів та їх місце зайняли аналітики та учасники різних ток-шоу. З одного боку, ми бачимо, як з фантастичним запізненням почався якійсь «движняк» української військової сили та техніки, але ми нічого не знаємо, на якій стадії знаходиться зараз підготовка до активної фази військових дій, які розпочнуться днями.

Виникає враження, що українське керівництво продовжує займати очікувальну позицію в стилі Бідермана, вона культивує в цілому «миротворчій дискурс» в українському публічному просторі. Вона плекає ілюзії, що російській брат не буде стріляти в українського брата, про що з повною впевненістю говорив український морський піхотинець в розмові з кореспондентом. Він щиро вірив, що ані Москва, ані Київ не зможуть надати наказ стріляти, і такі ілюзії можуть дорого коштувати всім нам. Чомусь згадуються перші дні війни Радянського Союзу з Німеччиною, з якою він був пов'язаний Договором про ненапад. І тоді, коли німці почали бомбардування радянських міст, Сталін паранояльно твердив: «Не піддаватись на провокації!». Нічого не нагадує? Внаслідок такої очікувальної позиції та неготовності до відбиття агресії радянська сторона понесла колосальні втрати у живій силі та техніці, і небезпека таких втрат (серед яких найбільшою може бути втрата самої держави), дозволяє нам висловити пропозицію певного Плану Дій, який необхідно терміново впроваджувати у життя.

Ще раз повторюю, що я вдаюсь до критики дій влади та керівників його силового блоку не для того, щоб її дискредитувати, а для того, щоб зробити спробу, щось змінити для того, щоб затримати падіння в прірву всієї української державності. І для цього вважаю за необхідне зробити наступні кроки:

А. В сфері пропаганди:

1) Терміново змінити тональність оцінок дій агресора, перейти від миролюбної риторики та тверджень про те, що кримське питання можна вирішити «у мирний спосіб». Місце цієї риторики повинна зайняти риторика мобілізації та жорстких вимог до окупантів. Сказане не означає, що необхідно залишати спроби переговорів, але досвід історії показує, що успішність таких переговорів в рази підвищується, якщо за спиною переговорників стоять армади, готові до бою. Тому в нинішній ситуації вірним як ніколи залишається латинське прислів’я: Si vis pacem, para bellum! (Хочеш миру, готовся до війни!).

2) Припинити тактику постійного виправдування та вибачення перед Росію за законні дії з захисту національних інтересів. Наприклад, вважаю неприпустимим йти на поводу у вимог не вимикати російські телевізійні канали або завіряти, що передислокація українських військ ні в якому разі (!) не має на меті йти на Крим та захищати українські території, але після військових навчань моментально повернеться на висхідні бази. Такі виправдування принижують Україну та зменшують мобілізаційний потенціал, тим більше, що їх практична ефективність у стриманні окупанта дорівнюється нулю.

3) Владі вкрай необхідно терміново звернутися до населення та заявити про те, що ми знаходимося з Російською Федерацією в стані війни та заплющувати очі на цей факт – це вже не помилка, а злочин. В цій ситуації є недоцільним повторювати тези про «братні народи», а визнати правоту думки В. Портнікова, яка може служити як «керівництво до дії»: «Зараз немає росіян, є окупанти». В цьому контексті необхідно визнати факт і психологічної війни, в якій готувати як українських патріотів так і загарбників до того, що у випадку широкомасштабного вторгнення окупантів чекає такій опір, що Чечня їм здасться Раєм.

Б.В організаційно-технологічній сфері.

4) Негайно проголосити воєнний стан та заявити про перетворення країни на бойовий табір. Радянський приклад такої мобілізації та сучасний приклад Ізраїлю повинен стати взірцем такої стратегії, коли солдатами стає все населення і кожен знає своє місце в ситуації війни з агресором. Єдине гасло, яке може бути прийнятне в такій ситуації є гасло «Все для фронту, все – для Перемоги!».

5) В інформаційній політиці місце розлогої аналітики та ток-шоу на телеканалах повинні зайняти короткі донесення з лінії фронту, яка швидко та фатально наближається до Києва. Крім фактів ці повідомлення повинні містити чіткі диспозиції та директиви щодо дій кожного, хто повинен захистити Україну від загарбників. Наші керівники та очільники силових відомств повинні з’являтися на телеекранах щодня та доповідати народу ситуацію та корегувати спільні дії.

6) Для більш ефективної та скоординованої дії за цих умов має бути створення Комітету Національного Спасіння, куди повинні війти Президент, міністр МВС, міністр Оборони та голова Генштабу, Секретар РНБОУ. Команди населенню повинні надходити з зазначеного координаційного Центру, який має не тільки керувати, але й звітувати перед народом відносно змін ситуації та основних завдань та напрямків перед обороною країни.

7) Негайно здійснити завдання інформаційної нейтралізації російської пропаганди: закрити кордони, відключити російські телеканали, збільшити присутність силовиків у східних регіонах з метою запобігання діяльності російських «агентів впливу», референдумам та сепаратистським сценаріям.

Подібні дії повинні підняти бойовий дух як армії, так і всього населення, налагодити зв'язок між владою та населенням, укріпити віру в Перемогу та впевненість в тому, що більш слабка у військовому аспекті держава може перемогти лише за умов системно організованого всенародного опору. Часу залишається обмаль, та якщо влада не зробить рішучих кроків на кшталт тих, що були описані, то виникне підозра у повзучому колабораціонізмі та «вішизмі», а точніше, у зраді національних інтересів. А історія цього не вибачить ані владі, ані українському народу.

Олексій Шевченко


Аватар пользователя ева браун

Завтра нас ждет некоторое отрезвление при прослушивании в ВР опомнившихся и понявших, что ничего им не грозит, передислоцировавшихся депутатов от ПР. Где обращения к народу при сложившейся ситуации? Турчинов занят переназначением одних горе-руководителей на других, Яценюк мечется по миру в поисках денег, Тягнибок полностью устранился, мы видим и слышим иногда противоречивые новости различных каналов, героических журналистов, бодрящихся военных, о полное всевластие уголовных боевиков. Может хватит?