Дух українства

Вячеслав Ільченко

Ми усі - патріоти. Ми любимо їсти борщ із копченою ковбасою та сметаною, смажену картоплю, гречку, рис, вареники із сиром та м'ясом, деруни і ще багато інших українських страв. Ми любимо дивитись мультики про козаків. Нам подобається читати історичні розвідки про староукраїнські старожитності (тільки щоб вони були легкі, романтичні і над ними можна було поплакати, як над трагічною п'єсою). Нам навіть подобається дискутувати на цю тему. Практично кожен із нас колись та був втягнутий в довгий форумний срач з приводу ОУН-УПА, "національно-визвольних змагань", або новітніх територіальних претензій, які висувають до України угорці, румуни, поляки і навіть закляті друзі-росіяни. Бо ми патріоти, чи не так?

Якщо з історією та територією все більш-менш зрозуміло, то із політикою все складніше. Наші політики настільки звикли брехати одне одному та й самому собі, що і не зрозумієш, хто з них патріот, а хто - ні. Ми навіть цитуємо з цього приводу крилатий вираз: "Патріотизм - останній притулок негідника". Нам не до кінця зрозумілий його сенс (втім, як і більшості цитат, які ми виголошуємо із розумним виглядом), зате він дозволяє нам зайняти позицію судді, а то й прокурора. Останніми місяцями стало модно відпускати такий собі інтелектуальний пасаж про відсутність політиків-патріотів, і що нам треба чекати якихось нових, істинно патріотичних, які будуть виховані в дусі українства і поведуть за собою народ до світлого майбуття.

Від питання, що ж таке "дух українства" ми всіляко тікаємо. Бо український патріотизм - він дуже дивний і гнучкий. Коли треба, він стосується країни і жодним чином не можновладців, а коли треба - навіть відверто антиукраїнська влада стає уособленням тієї вистражданої поколіннями України, навколо якої слід єднатись всім патріотам. Олександр Довженко гірко писав про це в своїх щоденниках, але їх нам читати не хочеться. Адже нам зручно сповідувати такий патріотизм, схожий швидше на швейцарський ніж, яким можна і протухлі консерви відкрити, і дров наламати. І при цьому чекати появи чистого українського патріота, le chevalier suns peur et sans reproche. Правда, минулого разу це звання надавали королі Франції, та й саме воно походить із лицарських романів Пізнього Середньовіччя. Зрозуміло, що в природі таких не буває, але ми все одно чекаємо. Одночасно продовжуючи користуватись старим звичним швейцарським ножем.

Ось наприклад. УЕФА оголосило, що може перенести Чемпіонат Европи на інший час через побиття Юлії Тимошенко (йшлося навіть про скасування, але на це не пішли чиновники футбольної асоціації). І тут же включився наш патріотизм. Як це так, забрати у нас такий потрібний нам чемпіонат, не дозволимо іноземним країнам забрати у нас нашу честь. В хід іде все. Опозиція, яка криком кричить про політичні переслідування (а не бачить їх тільки сліпий) і теж рекомендує Европі скасувати чемпіонат - це вороги держави. А в світі існує антиукраїнська змова з тим, щоб не допустити чемпіонату в нашій вільній та демократичній країні, а віддати її Німеччині. Витягли і старі конспірологічні версії, що це ворог нашої держави Путін оптом і вроздріб скуповує всіх європейських чиновників щоб порятувати свою найкращу шпигунку. До речі про шпигунку - якщо все це через Тимошенко, то найбільш світлі розуми нашої країни пропонують вислати її за кордон, або навіть тихенько пристрелити її десь в кутку. Адже нема людини - нема проблеми. А Европа зітхне спокійно. Вона значно більші "витівки" прощала різним там Лукашенкам, Енвер-Пашам, Гітлерам...

Ми навіть не відчуваємо легкої неправильності в такій риториці. Люди, які відстоювали європейські цінності і раділи тому, що у нас буде Чемпіонат, ведуть себе як махрові сталіністи. Колись вони виголошували теоретично та ідеологічно обгрунтовані промови про пріоритет особистості над державою, що не державні інтереси, а права людини повинні бути наріжним каменем держави. А тепер, виявляється, пріоритетом повинні бути державні інтереси, а правами людини можна поступитись. Зрештою, це ж одна-єдина людина, та ще й злочинниця. На кону - Честь Країни...

А іще так недавно український патріотизм просто переживав новий ренесанс. Вийшов "Чорний ворон" Шкляра. Він не дотягує за своєю психологічною міццю ні до "Саду Гетсиманського", ні до "Жовтого князя", ні навіть до "Солодкої Дарусі". Але йому відмовились давати шевченківську премію, і ми тут же всі стали горою на його захист. Навіть зібрали з світу по копійці йому на народну премію. В цей час ми називали Табачника - українофобом. Владу - окупаційною. Що в нашій країні нема дороги істинно українським талантам і ця держава - не для українців. Та й Ліна Костенко про це писала в своій блискучій сатиричній новелі про парад.

І як тут не згадати вислів - "Патріотизм - останній притулок негідника". Хто у нас репрезентує країну? Хіба не влада в особі Партії Регіонів? А тепер, виявляється, саме ця осоружна влада для нас стала уособленням Честі Країни - адже саме Партія Регіонів так відстоює наше право проводити чемпіонат, не дивлячись ні на що. Адже саме гаманці Партії Регіонів будували всі футбольні об'єкти, розпилюючи на них мільярдні контракти. Адже саме Партія Регіонів очікує на покращення свого іміджу як правляча партія країни, яка приймає таку значну спортивну подію. Ось так просто українські патріоти й стають зрадниками, стаючи на бік політичної сили, яку недавно називали окупаційною і українофобською. А ви думали, все відбувається, як в казці про "Мальчиша-Кібальчиша" - із товстими пузанами-капіталістами, які нахабно купують Плохіша вареням та печивом? Ні. Все цинічно і брутально. Поволеньки ти віддаєш часточки незалежності, виправдовуючи це Честю Держави, а потім одного разу ти опиняєшся на Темному Боці. А вороття звідти нема. Лишається тільки заспокоювати себе, що Партія Регіонів - плинна, а Україна - вічна.

Саме завдяки подібним мантрам колись потонули в забутті "національно-визвольні змагання". Оспіваний Шкляром "Холодний Яр" проіснував три роки, з 1919 по 1922 р. Він об'єднував 25 сіл і мав 15-тисячну армію. Здається, що це багато, навіть дуже багато. А знаєте, скільки загалом сел на Черкащині? 725. Виходить, що спротив комуністичній владі підтримало менше відсотка всього населення Черкащини. А що ж інші? Кому землю дали, кого звільнили від ненависного пана, а кого й в сільраду вибрали. Найрозумніших поманили коренізацією, а найкмітливіших і найвинахідливіших - індустріалізацією. І так люди вирішили, що ВУЦВК - плинний, а Україна - вічна. А потім, як сніг на голову - колективізація, русифікація та (як апогей) - Голодомор. Самі впустили зло. Самі перейшли на його бік. А потім воно просто виконало те, про що говорило відкрито.

Кожен патріот повинен дати собі чітку відповідь. Хоче він, щоб у підручниках було написано, що в 2012 р., під час президентства Януковича Україна виборола право проводити чемпіонат Европи? Що основними забудовниками футбольних об'єктів були гаманці Партії Регіонів? Що уряд в особі Табачника під час цього торжества Нації взяв курс на винищення модерної української культури, практично знищуючи освіту? Що завдяки ЧЕ-2012 влада країни отримала кредит довіри, а використала його щоб не лише зневажати своїх громадян, а й ввести практику давити їх джипами... Чи витримає таку наругу над собою Честь Країни?

Німці насправді нашу честь рятують, бо єдині, хто дійсно розуміє, чим закінчується такий патріотизм і такий захист Честі Країни. В 1936 р. вони теж вибороли велику честь, проводити Олімпійські Ігри. Теж раділи, і говорили, що це питання Честі Країни. Вони теж були патріотами. Думали, що НСДАП плинна, а Німеччина - вічна. А тепер ось не люблять згадувати про Олімпіаду 1936 р., і навіть блокують на Ютубі ролики про виступи там. Бо ці ігри зробили Гітлера популярним, а націонал-соціалізм - привабливим. Те, що вони вважали за велику честь і здобуток нації, виявилось у підсумку її ганьбою.

А тепер рятують нас, дурненьких... А чи варті ми такого порятунку? А про це якось іншим разом. Бережіть себе.