Смерть нєгодяя

Спочатку про один реальний випадок. 10 листопада 1982 року в СССР відбулась подія, яка знаменувала кінець цілої епохи. В цей день помер Лєонід Брєжнєв – Генеральний секретар КПСС, людина, яка очолювала другу в світі супердержаву на протязі 18 років, з 1964 року. В день, коли народу про це оголосили, всі телеканали  відмінили всі свої передачі і з самого ранку по телевізору показували балет «Лєбєдіноє озєро». Він став з цього моменту ознакою того, що коли танець «малєнькіх лєбєдєй» з'являється на всіх телеекранах СССР, то значить, що у великій країні відбулось щось екстраординарне.
 
Населення Совєцького Союзу бачило цей балет не лише в день смерті «дорогого і многоуважаємого» Лєоніда Ільїча Брєжнєва, а і коли смерть спіткала його наступників – Юрія Андропова і Костянтина Чернєнка, а також деяких інших значних партфункціонерів. Останній раз «Лєбєдіноє озєро» крутили 19 серпня 1991 року, коли в Москві з'явився відомий ГКЧП під час «серпневого путчу». Танець «маленьких лєбєдєй» на цей раз засвідчив кончину не чергового генсека, а «вєліково і могучєво» Совєцького Союзу.
 
Але в 1982 році до цієї події залишалось ще 9 років. Після того, як глядачі телеканалів досхочу насолодились безсмертним твором П. І. Чайковського, на всіх екранах телевізорів країни з'явився один і той же диктор, який з сумом повідомив, що Лєоніда Ілліча з «совєцкім народом» більше немає. Увечері о 21 годині програма «Врємя» повторила цю печальну новину і повідомила, що рішенням уряду СССР в країні оголошується всенародний траур (скорбота) на три дні. Це означало, що знімаються з ефіру всі розважальні передачі, відміняються також фільми в кінотеатрах, палацах культури, клубах і тому подібне.
В той час автор цих рядків вчився на 3 курсі механіко-математичного факультету Московського державного університету. Сам факультет знаходиться в Головній споруді університету (російською ГЗ – главное здание) на 12-16 поверхах. В цій же споруді на 1-2 поверхах знаходилась клубна частина, де у вечірній час демонстрували фільми – або в Палаці культури університету, або в аудиторії 01. В холі, недалеко від ліфтів, якими ті, хто вчиться чи працює на мехматі добирались на свій факультет, висіла дошка, на якій розміщувались афіші. Зрозуміло, що після оголошення днів скорботи демонстрацію фільмів відмінили й тут, а афіші з дошки зняли. Але не всі – оголошення про демонстрацію фільму «Смєрть нєгодяя» (здається, виробництва Індії) провисіло всі дні скорботи і його зняли лише в день похорону! Те, що така демонстрація відношення до покійного генсека з боку якогось університетського «підпільника Кіндрата» - річ невипадкова, сумніву немає. А от те, що цього «Кіндрата» (подальша його доля мені невідома) не «здали» цілих три дні в партком або в КГБ – явище досить цікаве і знайти йому пояснення я й досі не можу.
Цей випадок я згадав після написання статті «Московські граблі», де говориться і про візит Володимира Путіна під час недавнього перебування в Києві на конференцію, організовану «Українським вибором» Віктора Медведчука. А при згадці про Медведчука події тридцятирічної давнини якось самі ожили в пам'яті. Цей персонаж є знаковим для української політики перших двох десятиліть Незалежності. Хто хоче ознайомитись з його біографією детально, раджу почитати «Нарцис. Штрихи до політичного портрета Віктора Медведчука», яку написав історик Дмитро Чобіт, я ж зупинюсь лише на деяких моментах кар'єри Віктора Володимировича.
 
Можна сказати, що сходження по кар'єрних східцях Віктора Медведчука почав ще його батько Володимир, коли під час ІІ Світової Війни почав працювати у трудовому відділі німецьких окупаційних сил — установі, яка займалась примусовим вивезенням на роботу до Німеччини української молоді. Через це Віктора Медведчука не прийняли у Вищу школу міліції. Трудову діяльність він розпочав у 1971 році сортувальником при залізничному поштамту. Від початку 1972 року одночасно став «позаштатним працівником міліції» на станції Мотовилівка. Влітку 1972 року склав вступні екзамени на юридичний факультет Київського державного університету ім. Т.Шевченка, однак за конкурсом не пройшов. Проте 12 вересня 1972 року наказом № 445-у ректора Київського державного університету ім. Т.Шевченка був зарахований до складу студентів на підставі дозволу МВССО УРСР.
 
Чим цікаво заслужив такого виняткового відношення до себе з боку Міністерства внутрішніх справ УРСР (або КГБ) син колишнього колабораціоніста?Заслуги напевно були великі, бо коли Віктор Медведчук отримав 2 роки ув'язнення за те, що разом з колегою по оперативному комсомольському загону дружинників побили підлітка, хтось «відмазав» його від тюрми і навіть допоміг відновитись в університеті. Випадок для СССР нетиповий, хоча широковідомим є й інший нетиповий випадок, коли такий собі Вітя Янукович після двох відсидок в місцях позбавлення волі став… самі знаєте ким. І привів у владу ще цілу низку таких собі «нетипових пацанів». А те, що «органи» відносились до пана (тоді – ще товаріща) Медведчука добре, свідчить і його участь у процесах над літераторами-дисидентами Юрієм Литвином і Василем Стусом (до таких процесів допускали лише «перевірених» юристів). Причому, адвокатом Стуса Медведчук став, незважаючи на відмову підсудного від такого захисту.
Зараз вже достатньо багато говорять про те, що близькість до КГБ і партійних органів забезпечила блискучі стартові умови для бізнесової та політичної кар'єри в Незалежній Україні не лише Медведчуку. І син колишнього фашистського посіпаки скористався такою можливістю в повній мірі – в державі Україна, борців за яку допомагав у свій час саджати за грати, він обіймав до 2004 року низку посад у вищих ешелонах влади, став доларовим мультимільйонером. Завдяки вміло організованому ним «адмінресурсу» двічі проходила до Верховної Ради партія СДПУ (о), яку він очолював у 1998-2007 роках. Ця партія набирала в 1998 році близько 4% голосів, а в 2002 році – близько 6%. В 2006 році, однак, викинутий з влади Медведчук не зміг організувати «адмінресурс», а українці винесли вирок цьому політичному проекту – блок «НЕ ТАК» набрав 1% і згадана вище партія припинила своє існування де-факто (хоча юридично ще існує).
Партія померла, але її лідер помирати (в політичному сенсі) ніяк не хотів. Попри обіцянки колег по політичному табору, з якими на виборах 2004 року з усіх сил намагався пропхнути на посаду Президента України Віктора Януковича, потрапити в списки Партії регіонів Медведчуку не вдалось. Напевно тому, що там окопались «нєгодяї» калібром трохи крупнішим і з однією (до того ж – не зовсім завершеною) «ходкою» на «зону» робити в такій компанії було просто нічого. Замовні писаки малювали образ Медведчука, як такого собі мудрого «сірого кардинала», «кризового менеджера», очікуючи його повторний вихід на політичну сцену то на боці «регіоналів», то на боці Юлії Тимошенко. При цьому абсолютно ігнорувався той факт, що Медведчук програв все, маючи на руках досить непоганий набір політичних карт. І яким же чином він збирався вигравати в ситуації, коли його фактично витіснили з політики (причому – повністю через його ж політичну лінію), не маючи й десятої частини тих ресурсів, які мав будучи при владі? Не дивно, що з цього нічого путнього для Медведчука і не вийшло.
Остання спроба повернутися в політику схоже наближається для нашого героя до точки і моменту політичної смерті – його політичне дитя «Украінскій вибор» народився вже мертвим. І це – незважаючи на величезні гроші, «вкинуті» в цей проект, по кількості бігбордів і проведених заходів можна оцінити їх суму принаймні в кілька десятків мільйонів доларів. Не думаю, що Медведчук розплачувався за це задоволення своїми кревними, схоже, що «розвів на гроші» свого кума – російського президента Путіна. Не відомо, що він там наобіцяв своєму московському родичу, але вийшов великий «пшик» - після багатомісячної пропагандистської кампанії небагато громадян України знають, що то за «украінскій вибор» і хто його тато. Якщо раптом випросить гроші на президентські вибори 2015 року, то вся країна переконається в політичній смерті сина колабораціоніста вже не в якісному, а кількісному вимірі – відсотках голосів.
Медведчук не є самим видатним  негідником серед політиків – ми всі прекрасно знаємо, хто займає цю непочесну вищу сходинку. Однак, приклад його політичної смерті, яка знаменувала кінець політичної кар'єри чергового українофоба, є показовим і знаковим – така ж доля чекає й інших ненависників всього українського. І для них буде великою вдачею, якщо доля по відношенню до них обмежиться лише їх швидкою політичною смертю, тому що український народ схоже вже хоче більшого.
 
Микола ОсіпчукLelekanews.blogspot.se