Виталий Портников: Перспективи карколомного краху

Віталій Портніков Генеральний продюсер телеканалу ТВі -AAA+
Коли я був зовсім маленьким хлопчиком, то сперечався з Адамом Міхніком та іншими польськими колегами, як треба ставитися до ситуації в колишньому Радянському Союзі.

Міхнік був великим ентузіастом змін, приїздив до Москви і зустрічався з різними прорабами перебудови. А мені видавалося, хоча це не було дуже романтичним, що не можна змінити того, що все одно розвалиться. І треба думати не про те, які в майже померлому організмі відбуваються процеси і приречені на невдачу зміни, а про те, що ж робити після розвалу соціалізму. І це був величезний виклик. Міхнікові доводилося переконувати навіть представників польської дипломатії, як їм слід буде поводитися в нових реаліях.

Зараз ми переживаємо дежавю. Я ніколи не думав, що все відбуватиметься так стрімко, але ми вже на порозі нової ситуації, краху системи, що склалася після 1991 року. Тоді країни, що звільнилися від комунізму, мали вибір – або брати участь у змінах і демократизувати суспільство, проводячи болісні реформи, або споживати те, що залишилося від авторитарного режиму, вважаючи, що це і є економіка. Коли тривають серйозні економічні реформи, релікти старого режиму стають баластом, як це відбувалося, скажімо, з важкою промисловістю Польщі та країн Балтії. Ми досі живемо, точніше, доживаємо, як і сусідні Білорусь та Росія, на оцьому спадку, але його економічна витривалість є кінцевою. Тяжко сказати, чи це буде 21 рік, чи 25 років, але очевидно, що ми живемо в умовах системи, яка самозруйнується, хочуть цього українці чи ні.

Українська держава майже нічого не виробляє, її економіка залежить від торгівлі й корупції, яка фактично базується на тому, що олігархи і пов’язане з ними чиновництво споживають оцю спадщину, рештками ділячись із населенням. Потім надходить момент, коли це стає неефективним і просто бракне грошей, аби прогодувати всіх. Україна не є першою чи останньою, хто зазнаватиме отаких змін. Вочевидь, хотілося б, аби відбулася внутрішня модернізація, яка полегшила б ці болісні процеси. Але боюся, що і Україна, і Росія цей шанс втратили. В України він з’явився після Помаранчевої революції 2004 року, а в Росії був пов’язаний з високими цінами на енергоносії, що давало можливість проводити складні реформи. Цього також не зробили білоруси, котрі могли скористатись із шансу економічного спонсорування з боку Росії.

Фактично ми перебуваємо в ситуації, коли так чи інакше нам потрібне бодай розуміння випробувань, які доведеться пережити українському суспільству. Зміни, які почнуться після того, як можливості наявної системи управління вичерпаються, можуть бути значно боліснішими і карколомнішими, ніж зміни, що відбулися 1991 року. Українське суспільство з пасивного спостерігача історичного процесу перетвориться на безпосереднього учасника. І не треба його ідеалізувати, коли воно опиниться на вулиці без грошей і можливості себе утримати. Не думаю, що це буде приємна зустріч.

Українці зараз є нацією фактично без політичних поглядів – усі наші політичні симпатії пов’язані або з обіцянками, або з особистостями. Ті ж, хто називає себе «правими партіями», є звичайнісінькими радикальними популістами. У нас нема навіть лівого політичного проекту – ті, хто видає себе за лівих політичних діячів, також є популістами, просто вони свої обіцянки роб­лять не в національній площині, а в грошовій. І не знати, чи з’являться такі політики, як Лешек Бальцерович чи Яцек Куронь, бо суспільство досі потребує не реальних економічних реформи чи захисту соціальних прав. Воно прагне домовленості з господарем. А це принципово інше.