Око, що блимає

ВІТАЛІЙ ПОРТНИКОВ

Президент телеканалу ТВі. Живе у Києві

Позбавлене можливості уявляти людство буде вже зовсім іншим – не кращим і не гіршим, а просто іншим

Навколо експозицій, виставлених у Центрі Віктора Пінчука, вже склалися дві партії звичних "гостроконечників" і "тупоконечникiв". Одним здається, що все, що привозять в українську столицю, – геніально. Інші впевнені, що ми знайомимося винятково з покидьками сучасного мистецтва.

Між тим, саме це мистецтво в наш час настільки суперечливе, настільки приречене на сусідство генія й імітатора, що сподіватися "рівної" експозиції може хіба що той, хто все ще живе категоріями сторічної давнини. Так, це зовсім інше мистецтво. Але завдання у нього все тe ж – змусити людину задуматися, вiдчути почуття, якому могло б не знайтися місця в повсякденному житті.

Ось таке почуття я й відчув у експозиції праць американця Тоні Оурслера – експозиції, що рухається, говорить, миготить, хлюпає... І зовсім не тому, що був вражений талантом автора. Ні, радше я відчув майбутнє – майбутнє, в якому може не знайтися місця статичному об'єкту.

Виховані на книгах і картинах, навіть ми, представники першого комп'ютерного покоління, насилу уявляємо собі світ, в якому залишаться лише виховані на комп'ютері, – тобто спочатку заряджені на можливість руху. Коли Джоан Роулінг придумувала для першої книги "Гаррі Поттера" рамки, в які вставляли фотографії, що рухаються, вона описувала чарівництво. До закінчення серії така фантастика стала буденністю нашого власного життя.

Саме тому роботи Оурслера – наче і не нудні відеоінсталяції, якими їхні автори маскують свою кінематографічну бездарність, і не справжні картини – це питання до майбутнього.

Чи залишиться в ньому місце для звичного нам полотна – чи герой картини ХХV століття обов'язково буде рухатися разом із твором? І саме в цьому русі відвідувач художньої галереї майбутнього стане знаходити те одкровення, яке його предки бачили в полотнах Рафаеля або Караваджо? Чи не збідніє його уява, що дозволяє нам побачити не просто рух, а й рух душі намальованого героя, почути шум річки на пейзажі та відчути смак ягоди на натюрморті? І чи залишиться в цьому світі, що рухається, говорить, переливається, місце для слова? Або ж знаряддя, яким Господь створив цей тлінний світ, буде остаточно замінено кінематографічної картинкою, накладеною на полотно або екран?

Не знаю, чи потрібно пояснювати, що позбавлене можливості уявляти людство буде вже зовсім іншим – не кращим і не гіршим, а просто іншим. І це вже, як і придумка Роулінг, – не чари, не вигадка, а цивілізація, в якій нам усім доведеться жити: цивілізація, в якій око, що пильно дивиться на нас зi старовинного полотна, буде замінено миготливим оком відеоінсталяції...

Фотографії надав PinchukArtCentre © 2013. Фотограф: Сергій Іллін