Екс-прем'єр-міністру Юлії Тимошенко висунуто нове звинувачення - Генпрокуратура нібито зібрала докази щодо її причетності до замовного вбивства донецького підприємця і народного депутата Євгена Щербаня у 1996 році. У ГПУ запевняють - у Тимошенко були особисті мотиви вбивства депутата.

Про реальний розподіл сил в країні у 1990-х роках в інтерв'ю Gazeta.ua розповів публіцист Віталій Портніков. За його словами, на той час Тимошенко ще не відігравала жодної ролі в української політиці.

Чи завжди "донецькі" мали такий вплив на країну? Як формувалася розстановка сил між "кланами"?

- Насправді, саме дніпропетровські партійні кадри завжди відігравали роль у тому, як взагалі функціювала українська влада. Ця ситуація стала очевидною після того, як генеральним секретарем ЦК КПРС було обрано Леоніда Брежнєва і на чолі Радянського союзу стала фактично так звана дніпропетровська група. Крім того, один із представників цієї групи Володимир Щербицький у певний момент став першим секретарем Компартії України.

Взагалі можна говорити про те, що в українсько-російському керівництві без дніпропетровської прописки, так би мовити, не можна було сподіватися на будь-яке визнання.

Як довго проіснувало це домінування "дніпропетровських"?

- Воно було досить коротко перервано на період 1991-1994 років під час президентства Леоніда Кравчука. Після того, як президентом став Леонід Кучма можна було говорити про повернення дніпропетровців до влади. Однак Кучма був не партійним працівником, а червоним директором, тобто він походив з номенклатури, яка своїми коренями була пов'язана з ЦК КПРС, з Москвою. Тому він усвідомлював, що якщо залишиться керівником локальної дніпропетровської групи, то може втратити владу.

Це якраз та помилка, яку зараз робить Янукович, який повністю зосереджує свою увагу тільки на донецьких кадрах. Кучма повівся інакше - він вирішив стати арбітром у міжкланових стосунках у 90-х.  З цього моменту репрезентувати інтереси дніпропетровського клану почав вже Павло Лазаренко. Однак тоді вже з'явилися й інші регіональні угруповання – київські, донецькі. Ці клани фактично були готові підтримати Кучму у його протистоянні з Лазаренком, у якому останній врешті і зазнав поразки.

Яке місце тоді займали "донецькі"?

- Вони відігравали роль локального клану і не мали жодного серйозного впливу на велику українську політику, а тільки намагалися в неї інтегруватися. Їхня суто Донбаська імперія з точки зору своєї кримінальності, провінційності і маргінальності ніяк не могла конкурувати з підприємницькими імперіями інших територіальних кланів, насамперед дніпропетровським і центральним.

Тому тоді "донецькі" не бралися серйозно у розрахунок у цьому протистоянні. До того ж, ми маємо усвідомлювати, що 90-ті роки - це роки ще не остаточного відокремлення різних олігархічно- кримінальних груп в Україні від близьких ним угруповань у РФ. Той же Євген Щербань загинув, коли повертався у Донецьк зі святкування дня народження артиста СРСР Йосифа Кобзона, якого вважають репрезентантом інтересів могутніх олігархічно-кримінальних угруповань Росії та України.

"Донецькі" у своїх інтересах були, насамперед, підприємцями.  Їх тоді не так цікавила політика, скільки первинне накопичення капіталу. Досить трагічним накопичення це було для перших патріархів "донецького клану" - на заміну вбитим Ахату Брагіну та Євгену Щербаню прийшли Рінат Ахметов і Віктор Янукович.

Яка роль тоді була у Тимошенко?

- Тимошенко з'явилася в українській політиці та великому підприємництві тільки після остаточного знищення Павла Лазаренка. Коли стало очевидним, що Лазаренко програє свою боротьбу з Леонідом Кучмою та його адміністрацією, певні кола у дніпропетровському клані вирішили знайти такого репрезентанта своїх інтересів, який зможе піти на певні компроміси із владою і разом із тим, ці інтереси не здати. І Тимошенко тоді відіграла саме таку роль.

Але в середині 90-х вона ще перебувала у тіні Лазаренка, як і всі інші представники його оточення. Лазаренко був таким собі "дніпропетровським Януковичем" і ніхто з його оточення тоді не розглядався як серйозна самостійна постать. Це те саме, що уявити в якості якоїсь серйозної постаті Ірину Акімову, Ганну Герман чи Раїсу Богатирьову. Але це може статися, якщо складуться відповідні політичні умови, а саме – зникнення боса. Історія з Тимошенко почалася з моменту такого самого зникнення Лазаренка. До цього часу говорити про Тимошенко як про самостійну постать в політиці – це не усвідомлювати того, що відбувалося тоді в олігархічно-клановій системі.

Ви казали, що "донецькі" на той час були маргінальними. Як же їм вдалося отримати всю владу?

- Наприкінці 90-х - початку 2000-х років виникає протистояння президента Леоніда Кучми з головою Нацбанку, а потім прем'єром Ющенком, який належав до досить могутнього олігархічного клану Вадима Гетьмана, а після загибелі Гетьмана став репрезентантом цього клану в очах Кучми, і новим керівником АП Віктором Медведчуком, який репрезентував в оточенні Кучми інтереси київського клану і мав непогані зв'язки з частиною російського політичного керівництва.

Ющенко бачив себе в якості наступника Кучми і сподівався, що його політичний наставник вручить йому владу. А Медведчук цього не бажав і робив все можливе, щоб якщо не самому зайняти президентську владу, то хоча б знайти більш лояльну кандидатуру. Коли стало зрозуміло, що кандидатуру знайти не можна, Медведчук виступив з ініціативою перетворення України у парламентську республіку, що мало на меті зменшити вплив президентства.

Обидва ці клани шукали підтримки зокрема і в донецькому олігархічному колі, яке на той час не розповсюдилось ще за межі Донбасу, але відігравало досить значну роль в економіці цього регіону – ресурси, гроші, впливи. І клан Ющенка, і клан Медведчука намагалися зробити все можливе, щоб заручитися підтримкою "донецьких", репрезентантом якого на той момент вже був Янукович.

Справа закінчилась призначенням Януковича прем'єром. Вони домовилися, що Янукович стане новим президентом за умови перетворення України в парламентську республіку, де прем'єром має бути не представник донецького клану, а сам Медведчук, або Кучма. Це не давало донецьким можливості повністю захопити країну.

Але потім відбувся 2004 рік. В результаті - впливи київського клану і сім'ї Кучми були маргіналізовані, а представником інтересів південного сходу виявився донецький клан на чолі з Януковичем. Саме з цього моменту починається перегрупування олігархічно-номенклатурних підприємницьких сил.

Чи можлива чергова зміна панівного "клану"?

- Можливі різні варіанти розвитку ситуації. Але всі вони не мають жодного значення без розвитку країни.

Що саме маєте на увазі?

- Розвиток країни можливий лише в тому разі, якщо проведено радикальні економічні перетворення, які б зробили неможливим подальше функціонування кримінально-олігархічної моделі економіки і концентрації фінансових ресурсів у руках вузького кола осіб. У разі, якщо такі реформи не проводяться, особливого значення те, що відбувається в країні, не має.

Якщо "донецький" клан посилюватиме свій вплив, до чого це може призвести?

- Перш за все, до економічного колапсу, вибуху незадоволення і змінення кланів української держави. Але така зміна буде лише продовженням подальшої маргіналізації економіки, соціальної сфери та державності. Бо будь-який інший клан може прийти до влади тільки із популістськими гаслами і обіцянками про відновлення всіх соціальних функцій, які вже відновленню не підлягають.

Нинішня економічна ситуація не дає можливості проводити реформи, бо населення знаходиться на такій межі виживання, коли вже не може взяти на себе тягар проведення змін. Таким чином, будь-якому іншому клану доведеться також займатися захистом своїх власних позицій і концентрацією влади у своїх руках, що також через певний час призведе до нового вибуху. Це ходіння по колу може відбуватися від 20 до 50 років.

Який же тоді вихід?

- Його не існує. Тому що точка неповернення Україною пройдена ще у 2004 році. Непроведення реформ у той час, враховуючи тодішню економічну кон'юнктуру, підйом цін на метал, відносно дешеві енергоносії для України, означає їхнє непроведення в принципі.

Певним виходом у цій ситуації може стати асоціація з ЄС, проведення поступових змін під "зовнішнім наглядом". Це має бути, умовно кажучи, "план Маршала" для України. Але важко сказати, чи є зараз такі фінансові можливості і наскільки Україна може відповідати тим демократичним критеріям, які обов'язкові для впровадження цього плану в життя. Бо однією з головних умов реалізації цього плану є повна прозорість економіки, збереження інвестицій і рівні шанси для підприємництва.

Скільки потрібно часу, щоб все це реалізувати?

- Для мене рецепт українського розвитку дуже простий: треба відрахувати 20 років після проведення радикальних економічних реформ. За 15-20 років будь-яка країна стає досить цивілізованою, гідною для своїх громадян. Однак, я зараз не бачу можливостей для проведення таких реформ в Україні.

Виходить, очікувати на позитивні зміни у найближчому майбутньому не доводиться?

- Ми не перша країна, яка потрапляла в таку ситуацію. В Іспанії такі реформи не проводилися протягом 40 років, у Португалії - 35 років, у країнах Латинської Америки вони не проводяться досі. Що відбувається у такій ситуації? Енергійні високоосвічені люди залишають ці країни. Там залишаються посадовці, пенсіонери, діти і невелика частина зайнятого населення. І вже коли економічний ресурс вичерпується, то починаються реформи, бо населенню взагалі немає чого втрачати. Перші роки Саакашвілі цьому приклад. Тоді починають повертатися гастарбайтери, приходять інвестори і починається поступовий розвиток економіки.

Скільки для цього потрібно часу – не знаю. Бо це питання того, скільки для цього потрібно ресурсу, особливо враховуючи тінізацію української економіки. Також треба оцінити, наскільки населення готове до таких змін, і чи можуть з'явитися політики, готові до втрати свого рейтингу. Бо людина, яка буде проводити такі реформи, ніколи не те що президентом, а взагалі в політиці більше не буде.

Джерело: <a href="http://gazeta.ua/articles/politics/_timoshenko-z-yavilasya-v-politici-ta-velikomu-pidpriemnictvi-tilki-pislya-ostato/479282">Gazeta.ua</a>