Навіщо у політиці футболіст Андрій Шевченко?

 

27 липня А. Шевченко зробив кілька гучних заяв. І якщо інформація про те, що він завершує професійну кар’єру, не стала ні для кого несподіванкою, то повідомлення про “похід у політику” колишнього капітана національної футбольної збірної пролунала наче грім серед ясного неба.

Найближчим часом Андрій пообіцяв повідомити, яку ж саме партію він “ощасливив”, тому не бачу особливих причин гадати. Хоча і думаю, що це може бути або Партія регіонів, або “Україна Вперед!”. Для перших це: 1) було б логічним продовженнями теми Євро-2012 як головногодосягнення; 2) оживлення списку новими обличчями, що не викликають тотальної відрази у суспільстві; 3) перенесенням на українські терени традиції російської ЄдРи (яка вже давно взірець для ПР), де список у Думу просто переповнений спортсменами. 4) Відображенням “футбольної” ідеології українського олігархічного режиму, в межах якого батьки народу – олігархи ощасливлюють громадян стадіонами та бразильськими футболістами, а “народ” чманіє від радощів. Для “впередівців” це також би продовжило загальну тему політичної кампанії, що полягає у бажанні привернути до себе увагу будь-яким чином, не обмежуючи себе у затратах.

Хоча неважливо, де саме може опинитися А. Шевченко.

Очевидно, ми спостерігаємо за народженням чергового тренду, що свідчить про глибоку, системну кризу української політики.

Сама ідея включення спортсменів у політичні списки ґрунтується на такому явищі, як “помилка атрибуції”. Суспільство мимоволі переносить одні успіхи індивіда на всі його дії та досягнення. Ореол слави примушує ставитись до нього серйозно у будь-якій сфері. Тому журналісти детально розпитують спортсменів про їх політичні погляди, далі ці інтерв’ю тиражують у ЗМІ, обговорюють у суспільстві.

Інформаційний простір перенасичений даними, які ми просто відмовляємось сприймати та орієнтуємось на певні маркери, які дозволяють нам фільтрувати інформацію. Найперший з маркерів – це “цікаво/нецікаво”. Цікаво, здебільшого, про відомих, а тому відоме прізвище – це вже перший крок до того, щоб тебе помітили, виділили з потоку інформації.

Як думаєте, якщо свій маніфест щодо економічних реформ оприлюднить, приміром, відомий лише в академічних колах фахівець, або чемпіон світу з боксу, то кого помітить громадськість? Не треба довго думати, щоб визначити першість боксера.

Тому, перш ніж оприлюднювати щось серйозне у нинішньому світі, треба привернути увагу. А зробити це можна або за рахунок залучення відомих людей, або самостійно розігруючи клоунаду.

Політичні маніфести сучасності виголошуються або у боксерських рукавичках, або під маскою Арлекіна.

Не дивно, що подібні особливості суспільного сприйняття використовуються у всьому світі. Відомі люди заробляють на книгах мемуарів, які купують лише через прізвище на палітурці. Актори періодично претендують на політичні пости.

Але у пострадянському суспільстві використання спортсменів у політиці набуває якогось паразитичного вигляду.

Я вже згадував приклад ЄдРа, що привело в думу боксера Валуєва та багатьох інших відомих спортсменів.

Навіщо їм це?

1) Спортсмени відомі та популярні серед усіх громадян, а тому “партія шахраїв та крадіїв” та “партія шахраїв, крадіїв та спортсменів” – це дві великі різниці. 2) Спортсмени створюють ілюзію оновлення політичної еліти. Мовляв, дивіться,що ми постійно залучаємо нових людей! Але ці “нові люди” не дуже добре розуміють те, чим вони мають займатися, а тому, не зважаючи на всю цю “новизну”, самій системі організації влади жодним чином не загрожують, виступаючи своєрідним сурогатом оновлення. 3) Спортсмени виводять з під шквалу суспільної критики прогнивши та недієздатні політичні інститути. Чому депутат-спортсмен не ходить на засідання? Тому що йому терміново треба вирушити на змагання/благодійний матч/місію “посла доброї волі” і т.д. Якщо хтось із опозиціонерів або представників громадськості критикує спортсмена-депутата, то його завжди можна обвинуватити у плюндруванні національної гордості, у непатріотизмі, у ворожості до самого духу нації і т.д. Ви низаєте нашу політичну силу “бандитською”? Тобто ви вважаєте бандитами і таких шанованих, героїчних людей і т.д. І громадськість буде підтримувати саме спортсмена, бо звикла його любити та поважати.

Загалом, включення у політику спортсменів – найяскравіше свідчення системної кризи замкнених політичних еліт та окам’янілої політичної системи.

У стабільному суспільстві оновлення еліти відбувається за рахунок цілої низки структур громадянського суспільства на рівні коледжів, університетів, громадських організацій, профспілок і т.д. Люди, що проявили себе на цих рівнях, поступово інтегруються в політику. Найбільш “пробивні” досягають результатів, інші – “відсіюються”, але процес оновлення не завершується ні на мить. Сама еліта у цьому зацікавлена, адже ті, кого не включили вчасно в систему легальних політичних інститутів, але мають характер, вдачу та розум, рано чи пізно сформують власну контр-еліту. Набагато вигідніше їх ”тримати поруч”.

В Україні одні і ті самі обличчя 20 років грають у одну і ту саму гру: певна кількість “стільців” та у кілька разів більша кількість гравців. Головне – першим встигнути зайняти стілець. Не встиг – чекай до наступного перерозподілу стільців, який трапляється досить часто. АЛЕ САМ ПЕРЕЛІК ПРЕТЕНДЕНТІВ – НЕЗМІННИЙ.

В гонитві за стільцями одні і ті самі люди можуть постійно змінювати свою позицію. Так, нац.-дем. В. Наливайченко та екс-соціаліст Є. Філіндаш опинилися в ліберальному УДАРІ тому, що там, очевидно, одержали можливість зайняти парламентське крісло.

Будь-яке створення нової масової партії завершується перерозподілом старих, набридлих політичних облич.

Очевидно, що ми наближаємося до остаточного відокремлення політики публічної, що існує для всіх, та політики реальної, що видима для небагатьох. В першій будуть представлені відомі люди, що нічого не вирішують, а у другій – невідомі, що вирішують все, і зв’язку між ними не буде. Одні – на плакатах, інші – в кабінетах. Одні числяться, а інші – голосують.

Всі розуміють, що так довго тривати не може, але нічого змінювати не планують. Та, мабуть, і не можуть.

Тому змушені долучати до своїх політичних проектів акторів, співаків, спортсменів і т.д., аби за блиском їх слави приховати тьмяність власної деградації. Звісно, довго так тривати не може. Хоча професійний клоун і розіграє виставу значно краще, клоун-політик, а боксер-професіонал набагато швидше вгамує пристрасті біля парламентської трибуни, але хтось цим бедламом все одно має якось керувати?

А чи можливе ефективне управління суспільством за умов відгородженості від нього десятиметровими парканами, відсутності зв’язку, закритості управлінської вертикалі?

Тому залучення відомих облич з неполітичних сфер – спроба деградуючої “еліти” зупинити свій занепад, яка не може бути успішною у довготривалій перспективі.