Свої «фанати»-Портніков

Те, що відбувається в останні роки в Росії навколо фанатів російських футбольних клубів, на перший погляд, може викликати серйозне здивування. В авторитарній країні, влада якої ще недавно боялася навіть групи інтелігентів, які приходили на «акцію 31», посилюється організований рух, представники якого явно мають своє уявлення і про порядок та справедливість, а не тільки про футбол. Те, що сталося нещодавно в Москві, коли після матчу дагестанської футбольної команди на стадіоні «Локомотив» вболівальники столичних російських клубів били своїх кавказьких співвітчизників, команда яких грала з голландцями, а не з москвичами, тільки підтверджує цей висновок. 

Але дивуватися фанатському посиленню не доводиться. По-перше, російські спецслужби завжди були впевнені, що контролюють будь-який праворадикальний рух у країні – і цим своїм підходом вони відрізняються від КДБ. Втім, ще КДБ почав експериментувати із «засланими козачками» – прикладом тому може послужити історія антисемітського товариства «Пам'ять», яке моментально позбулося сили і впливу, коли влада втратила до нього інтерес. Із фанатами і того простіше – багато представників влади розділяють їхні політичні погляди, а деякі навіть у цьому відверто зізнаються. 

Зрештою, поява Володимира Путіна на могилі вбитого кавказцями вболівальника Єгора Свиридова, який брав участь у фанатському русі правого спрямування – чи не найкраще тому підтвердження. Чи багато ви знаєте могил, на які покладає квіти Путін? І чи тільки смерть фаната послужила причиною його діалогу з іншими радикалами від футболу? А ось недавня зустріч російського президента вже не з фанатами, а байкерами в Криму – людьми, що не приховують своїх шовіністичних поглядів – і все це за рахунок переговорів із українським Президентом – це що? 

Це – демонстрація справжніх путінських поглядів. Оточення знає про ці погляди і намагається не «пресувати» тих, хто користується особливою прихильністю глави російської держави. Інша справа, що такі фокуси з фанатами можуть здаватися невинною розвагою в авторитарній країні тільки в тому випадку, якщо вона не багатонаціональна і не багатоконфесійна. А Росія – країна багатьох народів і релігій. І фанатська молодь збивається у зграї якраз за національною ознакою – не треба бути великим фахівцем з етнографії, щоб побачити це на будь-якому футбольному матчі. 

Коли мова йде про взаємини вболівальників команд із Центральної Росії і кавказців, можна подумати, що чеченська війна триває і поширюється на нові республіки кавказького регіону – з такою нетерпимістю ставляться «фанати» один до одного і чужих команд. Чужих настільки, що навіть голландці рідніші! 

Коли праворадикалам потурають, футбол, покликаний стати громовідводом справжніх пристрастей, цілком може стати їхнім каталізатором. Те, що відбувалося в Москві після матчу дагестанців і голландців – це вже був не футбол. Одного чудового дня, за будь-якої кризи виявиться, що влада фанатів більше не контролює. І тоді відкриється головна таємниця фанатів – влада співчувала їм, але вони ніколи не співчували владi.

Віталій Портников – журналіст Радіо Свобода